Він любив її

понад вечір в чужому садку наламав їй бузку,

у вікно із старезної липи заскочив зненацька,

він любив її тиху й грайливу, тверду й боязку,

а вона до нестями його незалежність вар'ятську.

поміж ними вишень солодкавий, тягучий клей,

і каштанові кучері в небо засмучене рвуться,

він любив її запах і сонце між гордих грудей,

вона дихала ним, хоча знала - могла задихнутись.

її щоки рябіють від слів безсоромних й весни,

і приручене серце не знає куди заховатись,

він любив її наче вояк, що не верне з війни,

а вона не навчились і досі спокійно прощатись.

і проллються роки через сито життя й на гвіздку

буде юність висіти, а з нею всі наші вар'ятства,

але він, понад вечір, з букетом п'янкого бузку,

як колись, крізь вікно, увірветься до неї зненацька.