Глава 5: Близькі, але геть різні

Нуууу хех, не сказати що бійка була довгою. Маємо двох безголових і одного забитого в землю.

«Ти думав, я тебе одного пущу, а? Ти ж без мене і 2 годин не протримаєшся» - з любов’ю сказав лицар до барда.

Лицар:

Моїй дружині дуже подобаються твої пісні. Та і сам по собі ти наче нічого хлопак. Тож я тобі допоможу в цій справі. Але і тебе попрошу замовити словечко за мене перед королем. Ну, як повернемось.

Бо, не хочу щоб мій син ріс в такому королівстві, та ще й з таким королем!

Бард пожав руку лицарю і тепер вони вдвох будуть розділяти цю мандрівку. Йшли дні. Не сказати, що барду було тепер страшно. Вони з лицарем стали справжніми карєшами.

Ділилися один з одним історіями з життя, вечорами випивали. Лицар розповідав йому про війни які він пройшов за час служіння королю, а барду подобалось розказувати про його похотливі походеньки з дівчатами королівства.

Вони стали близькими, хоча були геть різними.

Це був вже п’ятий день їхньої подорожі. Аж ось вони побачили дуже понівечену хатинку на пагорбі. Вже наближалася ніч, тож у місячному сяйві вона виглядала ще страшнішою. Дерево з якої була хатинка було темне та подерте. А на дверях були сліди жахливих подряпин і крові.

Лицар:

Ну ось. Здається воно. Тут її бачили в останнє. Я не дуже хочу туди йти, але якщо ти готовий, то я з тобою, друже.

Бард був наляканий до усрачки, але вони зрушили з місця в сторону темної хати.